Українські студенти, медики, волонтери. Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога — Олег Володарський (відео)

Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?А також між Петроградським ревнаркомом та путінським режимом?

— Бій під Крутами – одна з найбільш міфологізованих подій в українській історії. Чому саме він став символом героїзму українських вояків?
— Я би почав із сухих фактів. Бій під Крутами 29 січня 1918 року був одним з епізодів Першої російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917 року і завершилася у квітні 1918-го. Стався цей бій на залізничній станції Крути, що на перегоні між Бахмачем і Ніжином. З одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського. Назва «армія» досить умовна: загальна кількість усіх цих загонів не перевищувала 7 тис. осіб. У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тис. бійців.
З другого боку – українські війська загальною чисельністю 520 вояків, які складалися з учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Останній складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, 
котрі здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування.
Росіяни мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг «ім. Володимира Леніна», артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, бронепотяг і бойовий потяг (залізничні платформи з гарматою на кожній), які поступалися в потужності російському панцернику.
Українцям завдяки вигідній позиції і героїзму бійців вдалося стримувати наступ до темряви, вони завдали росіянам значних втрат. Потім під тиском нападників організовано відступили до ешелонів, що очікували неподалік станції, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 28 хлопців, заблукавши у темряві, підійшли до станції Крути, у той час уже зайнятої більшовиками, і потрапили у полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».
Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70-100 осіб.
— Отже, чому цьому бою, далеко не наймасштабнішому у тій війні, надається таке значення?
— Головна причина у тому, що внаслідок того бою наступ російських військ було зупинено на декілька днів, і це було надзвичайно важливо, оскільки в цей час уряд Української Народної Республіки проводив переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін каже, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.
— Чого було більше у бою під Крутами – героїзму чи трагедії, самопожертви чи недолугості командування?
— Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами. З одного боку, молодь справді героїчно захистила Батьківщину. З другого боку, значна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і відмовлялася протистояти більшовикам. У 1918-му український уряд не зміг створити повноцінного війська і не втримав українську державність з вини соціалістичного керівництва Центральної Ради, яке було переконане у тому, що російські брати-соціалісти ніколи не почнуть військової агресії проти України. Створення війська почалося лише в грудні 1917-го – січні 1918-го. У газетах, які видавалися в Києві, публікувалися заклики вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Паралельно створювався студентський курінь Січових стріл
ців, куди записувалася патріотична молодь – саме вона захистила українську державність під Крутами. Запис до студентського куреня відбувався у вестибюлі будівлі Центральної Ради (нині – Київського міського будинку вчителя).
— Чому сучасному українцю важливо знати про цю битву і загалом про ту війну? В чому їхня актуальність у нинішніх обставинах?
— Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Більшовики спочатку зробили спробу захопити владу в Україні порівняно мирним способом. В багатьох містах з листопада 1917 року закладалися більшовицькі ревкоми, які мали політичним шляхом або шляхом повстання захопити владу. Зокрема, у Києві повстання відбулося 12–13 грудня, але воно було придушене українськими військами. Після цієї невдачі більшовики наполягли на проведенні Першого всеукраїнського з’їзду рад у Києві, але їхні делегати не змогли отримати більшість і провести потрібні більшовикам рішення.
Тоді російська делегація від’їхала у Харків, де провела альтернативний з’їзд, проголосивши утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це маріонеткове утворення повністю контролювалося з Москви, чим нагадує теперішні «ДНР» та «ЛНР». Уряд УСРР складався здебільшого не з українців за національністю, які не знали мови, не розуміли місцевих реалій і не мали підтримки суспільства. Втім, чи не єдиним завданням цього уряду було висунути ультиматум Центральній Раді, звинувативши її у буржуазності, а потім оголосити їй війну. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України.
Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.

Джерело https://dzerkalo.media/articles/scho-spilnogo-mij-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu

Сабіна Мєсяцева, Сергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Розпал насиченого знімального дня. Вмикається камера і я дивлюся на трьох героїв «Сповіді», котрі сидять навпроти. Скромні, а ще щирі та відкриті… Тут так би хотілося назвати їх дітьми, але їх дитячу безтурботність назавжди вбила війна. Юні очі, котрі бачили те, від чого я б понад усе прагнув захистити наших дітей.

Студенти. Медики. Волонтери. Українці. Війна змінила їх назавжди, загартувавши характер та при цьому пробудилася сама суть їх покликання. Адже саме небайдужість, любов та милосердя роблять із людини з медичною освітою по-справжньому хорошого лікаря. Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога: із пораненими, поруч з тими, хто втратив найдорожчих. Вони самі того не усвідомлюють, але в них стільки Бога, стільки Божої Любові, що я мимоволі промовляю вдячну молитву за те, що посеред нас є такі неймовірні українці. Такі схожі й водночас різні…

Сабіна Мєсяцева так глибоко відчуває людський біль, проте в неї достатньо душевних сил, щоб не занурюватися в нього, не захлинатися ним, а підтримувати тих, кому наразі так нестерпно болить і крок за кроком допомагати їм вибратися із трясовини журби, відчаю та зневіри. Світло її душі настільки яскраве, що здатне впоратися з темрявою в душах тих, кому вона допомагає.

Сергій Левенчук. Стриманий, впевнений, переконаний, відповідальний. Такі не зраджують і не підводять. Їх слово міцніше за сталь. Взявшись за справу, вони доводять її до кінця і ніколи не зупиняються на досягнутому. Міцний та непохитний, Сергій водночас неймовірно небайдужий та добрий. Він буде видатним лікарем, адже в ньому є сила брати на себе відповідальність за людське життя, й при цьому прагнення на рівні потреби зробити все можливе та надможливе для того, щоб це життя зберегти та повернути пацієнту здоров’я.

Владислав Лєбєдєв. Такий енергійний, потужний, швидкий. Він завжди має купу справ, при тому встигає все і навіть більше. Встигаючи вчити лекції й водночас займатися волонтерською роботою, він не зупиняється ані на мить. Його не треба просити про допомогу, досить повідомити, де вона зараз потрібна і він вмить опиниться там. Владислав не зможе пройти повз людську біду і не допомогти. Він із тих лікарів, котрі 24 години на добу поруч зі своїми пацієнтами, котрі знають історії хвороби своїх пацієнтів краще за самих хворих й котрим можна зателефонувати в день чи в ночі: вони не зможуть відмовити у допомозі ніколи й нікому. Я лише молю Бога про те, щоб він зумів хоч іноді зупинятися у своїй самовідданості й залишати хоч трохи часу та сил на себе самого.

07

 

Я був неймовірно вражений цими такими юними, але такими дорослими та свідомими українцями. Так, наші діти назавжди залишаться для нас дітьми, скільки б років їм не було. І те, що вони подорослішали, завжди стає для нас несподіванкою. Та ще більшою несподіванкою як для нас самих, так і зміїного кубла зовнішніх та внутрішніх ворогів стало те, якими ВІЛЬНИМИ УКРАЇНЦЯМИ виросли ровесники Незалежної України.

Історія рухається по спіралі й ось ми знову вийшли на той виток, коли зі студентських протестів розпочинається революція. Адже Майдан розпочався з Євромайдану, на який вийшло здебільшого студентство. І лише тоді, коли злочинна влада застосувала силу до найдорожчих, до наших дітей, Нація вибухнула Революцією Гідності.

Мені стає моторошно коли я усвідомлюю наскільки близькі ми були до того, щоб втратити ціле покоління українців, а з ними й саму Україну. Адже ми самі, отруєні червоним режимом, не змогли б виховати їх по-справжньому ВІЛЬНИМИ та НЕЗАЛЕЖНИМИ, адже ніколи не знали тієї волі. Тому навіть коли нам подарували незалежність не зуміли її усвідомити та оцінити. А з іншого боку «реформатори» від освіти робили все можливе та неможливе для того, щоб знищити все те якісне, що було в системі освіти, спаплюжити мову, підмінити вміння навчатися, пізнавати, мислити, аналізувати на звичку діяти так, як накажуть, слідувати заданим алгоритмам та коритися системі.

Ніхто не очікував, що вони, наші діти, так раптово подорослішають. Що Майдан з учорашніх дітей, котрі сиділи на студентських чи навіть шкільних лавах, раптово виростить ціле покоління переконаних українців, звівши тим самим всі зусилля по зомбуванню Нації нанівець. Це був один із найбільших прорахунків ворога – він не врахував, що такі юні хлопці та дівчата, багатьом з яких ледве виповнилося 18 рочків, візьмуть до рук зброю й не пошкодують життя, аби зупинити ворога, що прийшов на їх рідну землю.

І тим пішла Україною ланцюгова реакція, адже кожна душа, котра пішла на небо, пробудила тисячі сплячих душ. Ледве спробувавши життя, вони віддали його заради того, щоб запалити вогонь українства у наших серцях, звільнивши душі від пут байдужості. Тому наші діти виховані не нами й не державою. Їх виховав Майдан і війна, навчивши їх тому, про що нас майже все свідоме життя вчили забувати.

Наші діти вже дорослі. Час нам прийняти це. А також прийняти, що їхнє усвідомлення України та українства набагато глибше за наше, понівечене червоним режимом. Це надзвичайно складно, але моєму поколінню час визнати це. Визнати та почати вчитися в них. Усвідомити, наскільки в них більше ВОЛІ, НЕЗАЛЕЖНОСТІ та СИЛИ й дати їм змогу розбудувати Україну для усіх нас, не обмежуючи їх та не заважаючи їм, а лише підтримуючи та радячи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герої програми  Сабіна МєсяцеваСергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Залишити коментар
Ваш e-mail не буде опубликований. Обов'язкові поля помічені *
*
*
*