Олег Дмитрійчук пішов захищати нашу з вами країну. Кожного з нас окремо й водночас усіх разом – Олег Володарський (відео)

Голуби

В мами серце чомусь так боліло,

Німо билося у тривозі.

І подумати, бідна, не сміла,

Що біда в дім уже в дорозі.

А з Гуляйполя, з Гуляйполя

Чорним вороном звістка летіла:

Біль зламав колись сильну волю,

Обпалив він синочкові крила.

Чиясь байдужість і чорна зрада

Клювали поранене серце,

Не шукав ніде ради-поради…

Й хлюпав біль, як вода з відерця.

Тепер приходить лише в снах

До матері на погостини:

Його душа в далеких небесах,

Та ненька все чекає СИНА…

«Ти не страждай, матусю, я прошу,

Моя подруженька надійна,

Живи на цьому світі без плачу,

Мені тут затишно й спокійно.

Я голубом до тебе прилечу

І заберу твої тривоги,

У Бога я прощення попрошу,

Що обірвав життя дорогу.

Не забувай, матусю, і люби,

І вчинки праведні мої згадай,

Як прилетять до двору голуби –

Ти радо, як гостей, їх привітай».

О доленько важка й святая!

У матінки надію не убий!

Щоранку сина виглядає,

А прилітають білі голуби…

Наталія Коростильова

Олег Вікторович Дмитрійчук, учасник російсько-української війни, головний спеціаліст відділу у Вінницькій області Міністерства у справах ветеранів України

Бувають програми та герої, котрих треба зуміти почути, побачити, роздивитися. В таких випадках я намагаюся допомогти глядачам по-справжньому побачити таких людей текстами статей, роздивитися їх глибину. Цього разу тобі, жовто-синій, не потрібні мої слова, щоб почути цю людину. Олег Дмитрійчук сам все сказав у своїй «Сповіді». І сказане ним настільки вражає чесністю, щирістю та гостротою, що будь-які мої слова щодо сказаного цією людиною будуть зайвими. Просто дивіться і слухайте і ви самі все зрозумієте.

А я в цій статті можу ще раз насолодитися враженнями від спілкування з цією людиною. Той знімальний день видався для нас вкрай насиченим, тому Олегу Вікторовичу довелося досить довго чекати на свою програму. Він весь час очікування провів на ногах і помітно нервував. Вкотре помічаю, що ті люди, котрі без зайвих вагань пішли на війну, котрі дивилися в обличчя смерті, в мирному житті вкрай відповідально ставляться до своїх слів та вчинків, ніби відповідають своїми справами не тільки за себе, а й за тих, хто стояв пліч-о-пліч, а потім пішов на Небо.

Я декілька разів виходив відпочити між ефірами, зустрічався з ним поглядом в коридорі й без слів вибачався та просив зачекати ще трохи. Він з розумінням посміхався у відповідь. Було видно, що він зібраний та зосереджений. Та водночас було помітно, які сильні емоції вирують під кригою цієї стриманості.

Під час ефіру я ніби чув, як тріщить ця крига, коли через неї проривалися назовні надзвичайно палкі почуття. Першого разу це був вир синівської любові та поваги до матері, котра чекала свою дитину з війни. Скільки тепла, ніжності та совісності було в його голосі, коли він розповідав, як перші декілька місяців змушений був докладати значних зусиль, щоб тричі на день зателефонувати матері й нагадати про ліки, а під час цих розмов говорити їй, що він служить в штабі, а не на передовій… Для такої чесної та щирої людини було простіше протистояти ворогу, ніж оберігати неправдою найдорожчих. Але материнське серце відчуло правду.

Він пішов захищати нашу з вами країну. Кожного з нас окремо й водночас усіх разом. Його мати день у день молила Бога за нього, а син засинав, цілуючи її фото. Чи маємо право ми тут, в тилу, підвести тих синів, чоловіків, батьків: усіх тих воїнів, котрі на своїх плечах тримають над нами мирне небо?! Як же мені соромно від того, що він той, хто боронив нас на фронті, робить для наших воїнів набагато більше, ніж більшість з нас.

Його вмовили на те, що тут, в тилу, він потрібніший своїм побратимам і зможе зробити для воїнів набагато більше, ніж в окопах. Тільки тому він не пішов на другу ротацію одразу після повернення з війни. Не пішов, бо мусить воювати за наших хлопців тут: запускати важелі бюрократичної машини, вибивати їм допомогу, відвойовувати лікування та реабілітацію, допомагати та підтримувати словами та справами.

Мало-помалу, але йому вдається досягти дедалі більшого. Та він ніколи не зупиниться на досягнутому. Просто не зможе. Для нього надважливо з честю дивитися в очі кожному й не менш важливо сміливо подивитися в очі янголам Небесного Воїнства, коли Господь покличе до себе. Він не зрадить ні мертвих, ні живих.

Нам час усвідомити, що у нашої Нації восьмий рік поспіль нові герої. Їх не показують і навіть замовчують олігархічні ЗМІ, їх усіма можливими способами намагаються дискредитувати та знецінити. Та лише тоді, коли ми зуміємо їх почути й побачити, коли станемо віддавати їм належну шану, Нація зуміє розквітнути. В інакшому випадку історія піде на черговий виток і через сто років наші онуки та правнуки знову будуть проливати кров на нашу святу землю у визвольній війні за незалежність. Лише від нас залежить, чи зуміємо залишити в спадок нашим дітям та онукам мирне небо, чи їм доведеться знов і знов воювати за рідну країну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Олег Вікторович Дмитрійчук, учасник російсько-української війни, головний спеціаліст відділу у Вінницькій області Міністерства у справах ветеранів України

Sharing is caring!

Залишити коментар
Ваш e-mail не буде опубликований. Обов'язкові поля помічені *
*
*
*